У мене все максимально лайтово. Остаточно усвідомила це, коли робила синові в госпіталь відбивні – на кухні чи то комуналки, чи то напівгостинки, де донька орендує кімнату. У місто, де живе донька, його привезли цілком випадково – і це велике везіння. Та ще й госпіталь – півгодини пішки від її житла. А могли ж відвезти у протилежний кінець країни. Сестра щодня носить йому тормозки – такі, які зручно їсти однією рукою, здоровою, без ложки. Принесла рушника й чашку. Розважає балаканиною, сидячи на сусідньому ліжку – поки він лежить у палаті сам. Приїхавши до нього, я ночую в неї – а якісь батьки змушені орендувати житло, шукати хостел чи гуртожиток. Свою роботу я привезла з собою, бо робоче місце – ноутбук та інтернет. А чиєсь робоче місце – в полі, в офісі чи на заводі, і треба брати відгули чи відпустку за свій рахунок, щоб приїхати до дитини. У мене відсутнє господарство чи маленькі діти, яких неможливо лишити самих – зачинила квартиру, доручила кішку подрузі й поїхала. А в когось – немовлята чи лежачі родичі…, город, кури, кози, корови. Я маю друзів, колег і земляків, які підтримують і шлють мені гроші – а хтось таких друзів не має. «Скажи своїм друзям – хай не шлють гроші, у мене все є». «Це мої друзі, і вважай, що вони їх шлють не тобі, а мені», – відповідаю. Друзі кажуть: «На перший час». Спочатку соромно, а потім розумієш: вони праві. Попри те, що в нього все є – цей квест вимагає грошей на кожному сюжетному повороті. І пощастило, що в мене це сотні гривень – а в когось же ж тисячі… Про доньку й квест, який потребує грошей Я сплю в доньки на зручному ліжку. А вона спить на підлозі. «Так ліпше, ніж диван розкладати. Мамо, спи. Мені правда тут зручно». Донька з 14 років звикла жити сама, а тут підлаштовується під пораненого брата й маму. Холостяцький побут – це про неї, про доньку, хоч це й прийнято казати про чоловіків. Одна ложка, одна виделка, дві миски, манюсінька сковорідка… При будь-якій зарплаті, в побуті вона – затребувана інженерка-містобудівниця – сповідує мінімалізм. Але – то про іншу дитину. …Побратими прислали його баул та його «сумку триста» на місцеву «Нову пошту». Хлопець у відділенні довго шукає наше відправлення, нарешті витягає величезний картонний паралелепіпед, дуже видовжений. А таки недарма я знала геометрію краще всіх в училищі! Витягуємо на вулицю. Якщо його поставити «на попа», він буде вищий за мене – а я, між іншим, жінка середнього зросту – метр шістдесят чотири! «Півтора тарифи, бо не влізе в багажник», – каже таксист. «Ми згодні», – промовляє донька до того, як таксист встигає закрити рота. Промовляє дуже швидко, бо боїться, що я зараз упруся й змушу її тягти цей непідйомний паралелепіпед пішки. Тут раптом з’ясовується, що довбаний паралелепіпед таки влазить у багажник. Але судячи з того, скільки таксист дав доньці решти – він все-таки взяв півтора тарифи. У коробці-паралелепіпеді – величезний баул, підписаний позивним сина. Там складено все, що треба. Все, окрім бритви, яку сучасна молодь називає модним словом тример!!! І тепер цей бісів тример треба купити! Він сортує однією рукою шмотки з баула – прати, прати, прати! – й відкидає їх сестрі. Вони – мої діти, брат і сестра – вже справляються самі. А я – мати, що я тут роблю? …У доньки на квартирі згоріла пралка – треба або її відремонтувати, або купити перехідник до іншої розетки, або відремонтувати розетку. Донька – як інженерка – обирає купити перехідник. Це кілька сотень. Ми цілком платоспроможні: ми з донькою працюємо, син воює (зарплата буде!), друзі шлють гроші. За цими клопотами робиться легше. Тим більше що розумієш: поки триватимуть лікування й відпустка, загибель на передовій чи полон йому не загрожують. У мене попереду ціла його відпустка. Про алкаша, «Плюс! Плюс!» і пиво з сємками У нього загострилось почуття гумору, він майже перестав про якісь речі говорити всерйоз. «Напиши, що в тебе там за сусіди в палаті з’явились», – пишу в месенджер, бо не хоче говорити по телефону при сторонніх. «Алкаш, якого вчора оперували, додік, бидло й дід. Алкаш ввечері напився й усю ніч викрикував «П***ць на***х! Плюс! Плюс!» і більш довгі речення. На ранок вибачався. Каже, я сто грамів випив… Схоже, сто грамів – це не об’єм, а процес як такий». «Дід майже весь час лежить – воно й логічно, в нього нога поламана. О, до діда кєнти прийшли – п’ють пиво з сємками прямо у нас в палаті. У сусідній палаті дитина кричить. Тут «вайб» – як колись у парку Перемоги в Стаханові. Собак тільки не вистачає». «Наш алкаш напився й заснув на зупинці на лавці. Його медсестри знайшли й на інвалідному візку о другій ночі притягли. Тут усі толерантні й до алкашів, і до капризних. З нами тут носяться. Зі мною зараз носяться так, як ви з батьком у дитинстві не носились :) І медсестри, й лікар, і патронатна служба бригади, й Ніч от пише. Який дурацький позивний – Ніч. Як його відмінювати?» «Алкаша лікар все-таки вигнав – за порушення режиму. Взагалі залежності – це гидко». Він став нетерпимим і категоричним. З умовно шкідливих звичок у нього з’явилась лише одна: почав пити каву. Будь-яку, у тому числі коли чайна заварка намішана з кавою. Таке мій дід пив, пригадую… «Вони ж, алкаші, живі люди, у вас там реально можна стати залежним», – пишу. «Мамо, через них інші люди гинуть! У нас в учєбці нарік на кухні працював – це огидно! Ти приходиш після марш-броска, а тобі отаке суп наливає! Це огидно! Він займає місце, яке могла б зайняти адекватна нормальна людина з інвалідністю!» «Скільки вашому наріку років було? Старший від тебе? Де він гроші на наркоту брав?» «По них, по наркоманах, складно вік зрозуміти. Ніби старший. Та де гроші беруть – мамо, їх держава забезпечує всім, окрім наркоти! Чи ти думаєш, що зараз наркота така дорога, як у твої 90-ті? Він комуналку не платить, одяг і їжу держава дає, і вся зарплата йде на наркоту. Це мєрзько!!!» У мене відсутні аргументи. Про кінець відпустки Чим ближче до кінця відпустки – отієї, що по пораненню, яке дорівнює каліцтву (знов пішла термінологія), отієї, що 30 днів – тим більше накриває. Їду з ним на автостанцію на таксі. «Мамо, тільки не починай оце своє… Бо й так воно якось невесело…» У голові знов перестає вкладатися оце «…я проводжаю дитину на війну». Перестає вкладатися – як пазл, повернутий під іншим кутом; як у 2014 році – сам 2014-й рік. Худа дитина в окулярах (ТАМ зніме) з рюкзаком, на якому досі написано «сумка 300», та з величезним баулом, на якому написаний позивний. Боже, який худий… «Моя комплекція якраз підходить для штурмовика». І я… Хіба я схожа на матір військового??? Хіба так має виглядати матір військового??? Це ж має бути бабця з класичної української літератури… Пішки йду додому – тут з годину пішки, погода хороша. На кожному перехресті – біл-борди з фото загиблих військових. Здається, така кількість цих біл-бордів лише у нас, у Кропивницькому. В інших обласних центрах такого немає. Ініціатива місцевої влади… Цікаво, це добре чи погано – те, що я їх бачу на кожному кроці й приміряю на них обличчя сина? Ганна Гамова, для «ОстроВа»
